"Нумо гратися!" – не лише улюблений вислів Аліси, головної героїні легендарних книжок Льюїса Керролла. Стаття 31 Конвенції ООН про права дитини визначає право кожної дитини на гру, дозвілля та відпочинок. Це унікальне право є невід'ємним для повноцінного розвитку дитини й формування її особистості. Адже гра є найфундаментальнішою сходинкою після сімейного оточення для того, щоб дитина могла зростати і розвиватися. Час, проведений у грі з дитиною, під силу кожному з нас, усе починається і залежить саме від нас, а не від державних "тьот і дядь", які повинні забезпечувати решту прав дитини – на здоров'я, на сім'ю, на освіту...

Ми запитали відомих письменників, лікарів, журналістів про роль гри у вихованні власних дітей та що може зробити кожен для того, аби право дитини на гру виконувалося в Україні. 

Євген Комаровський, дитячий лікар, кандидат медичних наук, автор і ведучий телепрограми "Школа доктора Комаровського", тато й дідусь

По большому счету, реализация детского права на игру – это весьма показательный тест на зрелость родителей, на их готовность жертвовать ради ребенка самым дорогим, но в то же время самым бесценным – своим родительским временем. А его так хочется потратить на что-то более продуктивное для себя, ведь есть куча всяких устройств, которые якобы смогут заменить детям маму и папу... Но биологически, эволюционно так уж устроен мир, что детеныши млекопитающих именно через игру познают свою роль в социуме, получают ответы  на вопросы о том, что такое хорошо и что такое плохо. И ответы эти надо получать от мамы и папы. Не получаются эти ответы по одной простой причине – мамско-папская лень. Так здорово сидеть на диване, пить пиво, смотреть футбол и рассуждать о злобных политиках, которые лично вам  не построили во дворе стадион, и именно поэтому вы просто вынуждены пить пиво вместо того, чтобы играть с несчастным  ребенком, о котором совершенно никто не заботится...

Ірена Карпа, письменниця, журналістка, співачка, мама

Право на гру – це така ж "безплатна" й універсальна цінність, як і доброзичливе ставлення перехожих один до одного. Держава тут ні до чого – люди самі чогось сподіваються від інших агресії, того й "тримають оборону". Найяскравіший приклад – коли за допомогою гри дитину можна відволікти від будь-чого неконструктивного, штибу канючення, бажання зайвого солодкого чи іншого вередування. Головне її правильно подати, щоб дитина перемкнулася і поміняла вид діяльності. В грі можна (і треба) розвивати рухи, слух, увагу, знання щодо кольороів-цифер-літер, підтримувати загальний тонус мязів... Для цього варто просто банально не лінитися і не думати, що діти – це якісь недо-люди, а сам ти занадто серйозний і поважний, щоби брати участь у якихось дурнувацьких забавах. Хай, мовляв, це роблять вихователі, їм гроші зе це платять. Це не правильно. Бачу по собі: коли граюся з дітьми, контакт у нас значно міцніший, ніж коли все за лекалом "я – мама, ви – діти". І взагалі, найкращий, найдраматичніший і найбільш життєствердний приклад рятівної ролі гри – гра Гвідо в "Життя прекрасне". Де завдяки придуманій татком грі маленький хлопчик виживає у концтаборі, зігравши з жахіттями в прості хованки...

Дмитро Губенко, заступник головного редактора National Geographic Ukraine, тато

Усе наше життя – це гра, просто іноді дорослі про це забувають.  Діти ж про це пам'ятають завжди. Для них гра – це один із головних чинників розвитку. Тому я завжди стараюся знайти час погратися зі своїм маленьким синочком, поглянути на світ його очима. І це дозволяє не лише йому, але й мені побачити світ по-новому, у свіжих та яскравих кольорах. Дорослі, не забувайте, що ви теж були дітьми, не забувайте про право дитини на гру!

Олена Ведмідь, професійний фотограф, мама 

Для дітей життєво необхідно, щоб мама й тато інколи відкладали свою роботу, виходили з фейсбуків, виключали телефони та присвячували хоча б півгодини в день тільки дітям. Але так само важливо, щоб у дітей був час, коли вони залишаються насамоті з собою. Якраз тоді відбувається найцікавіше: дитина вигадує казку, гру, фантазує і вчиться краще пізнавати світ не через пояснення дорослих, а через власні відчуття.

Ярослава Музиченко, журналіст, етнолог, мама 

Думаю, ніщо так не зближує батьків із дитиною, як спільна гра. В гру може перетворитися і прогулянка, і «навчальна година», і, звісно, творчі заняття – малювання, мозаїка, ритміка, спів, народне ремесло. Гра – це природний стан для дитини. Загалом потреба гри закладена природою. Дитина сама показуватиме всім виглядом, що хоче погратися з вами. Гра має свої закони і правила. Через гру – навчають. Мені, як мамі, дуже допомагають книжки, де є приклади різноманітних ігор, співанок, забавлянок і потішок. Час, проведений у грі, дарує дитині в подальшому житті мобільність, креативність, уміння знаходити несподіваний вихід із складної ситуації. Для суспільства це важливо. Адже, дивлячись на нинішню ситуацію в нашій країні, про багатьох відомих людей можна сказати «Батьки з ними не гралися».

Олена Немежанська, заслужений працівник освіти України, голова журі Всеукраїнського фестивалю-конкурсу ігрових програм «Адреса дитинства – Гра»,  мама й бабуся

Гра — це інструмент у налагоджуванні сімейних стосунків, інструмент надійний, перевірений часом і досвідом усього людства, без допомоги якого побудувати щасливу сім’ю дуже складно. Гра непомітними ниточками зв’язує серця дорослих та їх дітей.

А ось що говорять самі діти. Їхня думка про те, як забезпечити найунікальніше зі своїх прав, безперечно, для нас є найважливішою. 

Даринка, 8 років, м. Львів 

Щоб діти могли гратися, треба щоб батьки дозволяли, щоб держава давала гроші на іграшки, щоб іграшки були різні і їх багато. А ще треба мати багато друзів, щоб нам усім було весело.